Начальником будівництва Біломорканалу було призначено Нафталія Френкеля — колишнього одесита, якому, власне, і належала ідея використовувати дешеву працю репресованих на великих народногосподарських будовах. Загалом за весь час будівництва в'язні, фактично голими руками, виконали земляні роботи обсягом у 21 000 000 кубометрів, у тому числі пробили 37 км шляху через гранітні скелі, а також перенесли Мурманську залізницю, що заважала будівельним роботам. На будівництві ББК постійно працювали до 100 тисяч осіб. Смертність була надзвичайно висока та інколи досягала 700 осіб на добу[Джерело?]. Померлих від виснаження і хвороб навіть не відвозили на кладовище. Їхні тіла кидали прямо в бетон при заливці шлюзів та причальних стінок. Проте загальна кількість в'язнів не зменшувалась, оскільки на споруджуваний канал постійно привозили поповнення. В'язнів-будівельників називали «каналармійцями». Основним засобом впливу на будівництві була «котловка» — нерівне харчування: чим менше ув'язнений виробляв, тим менше він отримував їжі.
(зі слів ув'язненого Дмитра Вітовського): «З кінцем робочого дня на трасі лишаються трупи. Сніг засипає їхні обличчя. Хтось скрутився під перевернутим візком, сховав руки у рукава і так і замерз. Хтось застиг з головою, схованою поміж колінами. Там замерзли двоє, притулившись одне до одного спинами. Це сільські хлопці, найкращі робітники, яких лише можна уявити… А влітку від неприбраних вчасно трупів — вже кістки, вони разом із щебенем потрапляють у бетонозмішувач. Таким чином потрапили вони і у бетон останнього шлюзу поблизу міста Біломорська і назавжди лишаться там».[3]
За різними даними, на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу померло до 200 тис. чоловік.
Природно, керівники будівництва запанікували, однак жодних наслідків після критики вождя не було, натомість за будівництво каналу Нафталій Френкель та більшість чекістського начальства отримали ордени. 5 серпня 1933 року Біломорсько-Балтійський канал імені Сталіна відкрили офіційно з відповідними урочистостями.