Предыдущая публикация
📣 Євгенія Подобна:
Сьогодні у Бучі бачила, як кицька терлась об двері і просила її впустити. Тут жив чоловік, який колись приніс її додому. Його разом з дружиною вбили росіяни під час окупації. Їхні тіла намагались спалити. Пройшло три роки, а киця досі їх памʼятає і проситься в хату.
Вона і ще семеро котиків живуть у доньки цього подружжя. У сильної і мужньої жінки, яка поділилась своєю історією. І яка хоче дізнатись правду про те, як вбили її батьків. Тіло мами було сильно обгоріле, не було руки і частини ноги. Їй важливо знати чи це сталось при житті чи після вбивства…
Зараз я сиджу і намагаюсь почати писати цю главу. Починаю і витираю. Знову пишу речення і знову видаляю. Жодні слова не опишуть усієї глибини жаху і болю, яку принесли сюди росіяни. Перед такими трагедіями вони всі якісь недолугі і безсилі.
Як я колись говорила, мені соромно говорити, що мені важко записувати ці свідчення та спогади. Бо по-справжньому важко тим, хто розповідає, а не мені. Після кожного інтервʼю в мене відчуття, що я дві години займалась важкою фізичною працею, іноді в мене буквально поболюють мʼязи. Але найдивовижніше, що всі ці люди, з якими в нас було інтервʼю цього тижня, які живуть з таким болем і пережили пекло, випромінюють світло і роблять добро. І їхня довіра безцінна.
Сьогодні почула ще одну дику історію. Росіяни застрелили на очах в жінки її беззбройного чоловіка, а потім принесли їй стопку горілки зі словами: «Давай помяньом. Ми же всьо такі люді».
Я дуже хочу щоб в такі історії тикали писком всіх, хто пропагує ідею домовлятись і розповідає про «війну путіна і прастих людєй». Бо людей там немає.
Следующая публикация
Нет комментариев