Моя юність припала на роки війни в Афганістані.

Закриту цинкову домовину привезли і в наше село. Пам'ятаю чорну журбу матері того хлопця, яка не могла навіть подивитися на свого мертвого сина, у кожній хаті було чутно її голосіння.
Я росла у сім'ї з чотирма братами.
Усі вони служили в радянській армії. Батьки кожного разу, проводжаючи на службу чергову дитину, ставали сірими з лиця: тільки б повернувся живий і здоровий.
Один з братів ніс службу на кордоні Таджикистан-Афганістан. Там підхопив гепатит С, в принципі він пізніше його забрав у могилу у 55 років. Ще один гарував у Монголії, у пустелі Гобі, повернувся повністю без передніх зубів, казав матері, що то від поганої води, а мені зізнався - "діди" повибивали, бо не корився. Уже і його немає на світі.
Молодший, добрий і спокійний мій братик, повернувся знерованим і дражливим, а ще - курцем! Для нашої сім'ї це була катастрофа: ні батько, ні всі інші брати не курили, і от наймолодшого армія змусила взяти цигарку в зуби. Мама так з цим і не змирилася до кінця життя.
А найстарший служив у Підмосков'ї у ПВО, під землею, ну самі розумієте: опромінення і його наслідки...
Жоден з братів не писав моїм батькам про ризики, проблеми, хвороби, труднощі. Завжди в листах все було ок.
І тільки по поверненню кожен із них поспішав зняти форму і більше навіть не дивитися у той бік.
Мій чоловік теж може розповісти дуже багато, як доводилося відстоювати свою гідність, як принижувало начальство тільки тому, що ти "хахол".
Як доводилося в буквальному сенсі виживати в армійських умовах, наближених за "понятіями" до тюремних.
І якщо якійсь падлюці в Україні цей день сьогодні свято, я бажаю їй одного: попробувати свою власну кров злизувати з очка, об яке зухвалий старослужащий розбив його голову.
І це навіть не тому, що та армія була саме така: кривава, жорстока, жахлива.
А тому, що в Україні війна. І країна, яка стала правонаступницею тієї армії і того 23 февраля, убиває моїх співвітчизників, напала на мою землю і роздирає її.
Надія Мороз