Де багаті зневажали бідних, а бідні ненавиділи багатих. Де аутсайдери заздрили успішним, незаміжніх цькували, що вони самотні, бездітних соромили і змушували платити податок, а з роботи могли звільнити лише за те, що тобі 40+, і ти не вписуєшся в компанію бадьорих молодих обличч… В школі я боялась набрати зайві кіло, щоб мене не прозвали жиртрестом, а в юності боялась схуднути, бо мені й так казали: суповий набір, або щось на кшталт: мужчини не собаки, на кості не кидаються… І я памʼятаю, як сильно переживала за дітей, коли в школах процвітав буллінг. Оте недавнє побиття-катування 12-річноі дівчинки в Білій Церкві засвідчує, що зараз шкільний буллінг став ще жорстокішим. А ще, коли діти дорослішали, я тихо молилась, щоб вони були нормальної орієнтації, і співчувала тим батькам, кому не так пощастило, і чиї діти були назавжди приречені в нашій країні бути ізгоями… І зізнаюсь, що фарбую волосся, коли я в Україні і не роблю цього у Європі, де людей не розʼєднує його колір. І ви багато бачили українських фільмів про кохання сивочолих людей, як «Юнань» сирійського режисера, що відібрали на Берлінале? І знаєте, я не користуюсь вдома громадським транспортом, щоб не чути: куди ви претесь так рано, як людям на роботу. І замість «претесь» іноді звучить більш відверте: та коли ви вже всі виздихаєте… А в мережі під політичними постами можна прочитати тисячі чиїхось озвучених мрій: ось повиздихають ті, хто неправильно голосує, і тоді настане загальне благоденство… Не настане. Замість порохоботів та зелебобиків ми знайдемо інші образливі слова залежно від наших нових політичних симпатій. А як не буде донецьких, яким 11 років тому цинічно заявляли: на квартиру не беремо, — то будуть інші, кому конче потрібна буде допомога від якихось катаклізмів, на які так багатий сьогоднішній світ… Украінців на якусь мить обʼєднало повномасштабне вторгнення, хоча воно й сталося саме тому, що ми були розʼєднані та не хотіли помічати, що війна йде вже давно… А потім ми знову розділилися на тих, хто виіхав (бо втікачі) і на тих, хто залишився (бо ждуни). На тих, хто волонтерить, бо патріот, і тих, хто падлюка, бо ходить в театр. І звісно, на тих, хто воює, і тих, хто працює в тилу… І я вже мовчу про мову, про віру, про національність, бо в памʼяті ще оті злощасні пристрасті про менору на Майдані. Я памʼятаю, як після Одеського університету в тодішньому Кіровограді, мене часто обережно запитували: а яке твоє дівоче призвіще? Бо з моїм південним фейсом, я тягнула і на єврейку (значить підступна ), і на молдаванку (мабуть тупа) і навіть на циганку (точно чаклунка). А один мій редактор, якось на застіллі після пʼятої чарки був більш відвертим: яка ти українка, ти — хитра одеська ж&дівка… Днями мені захотілося нею бути. Коли я побачила по французькому ТВ, як масово вийшли на столичну площу з прапорами тисячі ізраїльтян, щоб привітати трьох дівчат-заручниць, яких звільнили з полону. І як усі вони плакали від радості. І мені теж хотілося заплакати, коли я згадала, як родичам полонених азовців у нашій столиці дозволяють збиратися лише десь у віддалених районах, щоб ніхто їх не бачив і ніхто не чув, та щоб не псували картину незламності… Соборність — від слова Собор, що єднає різних людей під своїми високими сводами… Чи не найбільше сьогодні єдналися ті українці, які живуть за кордоном: від Карлового мосту у Празі до Набережної у Ніцці, бо вони відчувають себе відірваними від Батьківщини… А красивий міф сторічної давнини про красиве зібрання українців біля Софііівського собору із наміром обʼєднатися, на жаль, так і залишився міфом, бо тоді якраз не відбулось того державного єднання. Мабуть, про цей сумний урок історії треба було говорити сьогодні замість пафосних промов і переможних поздоровлень. Ми зараз знову на порозі історії, і єднання нам потрібне, як ніколи. Якщо ми хочемо бути…
Зі сторінки Людмили Семенюк. #Україна
Присоединяйтесь к ОК, чтобы подписаться на группу и комментировать публикации.
Комментарии 1