Любіть Українок

Любіть українок, хай знає весь світ,
Ми нація дружня й велика,
Що ми не юрба, а єдиний нарід,
Не маса безславна й безлика.
Любіть українок, вони наймиліші,
На світі немає гарніших жінок,
Таких працьовитих, мужчині вірніших,
Що люблять Вітчизну і носять вінок.
Любіть українок в дорозі і вдома,
Кохайте в квітучих весняних садах.
І хай не зупинить вас старість і втома,
Бо сила кохання у спільних роках.
Любіть українок на кожному кроці
У горах, долинах, лісах і степах,
І зліва і справа Дніпровому боці,
У селищах, селах, великих містах.
У вишитих хрестиком білих сорочках,
Багатих нарядах, бідненьких платтях.
Кохайте вкраїнок у рідних куточках
І тих, що блукають в далеких краях.
Любіть українок повненьких, худеньких,
Здорових і хворих, великих й малих,
Чорнявих, русявих, біленьких, руденьких,
Кохайте, мужчини, вкраїночок всіх.
Жінок некрасивих на світі немає,
Буває лиш так, що свою не знайшов.
І кожен свою половинку шукає
Одну неповторну, що збуджує кров.
Любіть українок, вони того варті,
В них сила землі і основа буття.
Без них ми, мужщини, нічого не варті,
Бо в жінці кодована форма життя.
Любіть українок – сьогодні любіть,
Даруйте їм ласку, повагу і квіти,
Бо кожна кохання утрачена мить
Примущує жінку миттєво старіти.
На світі багато є різних думок,
Як серце жіноче собі підкорити.
Єдина можливість приборкать жінок –
Щодня їх безмежно і вірно любити.
Миклоа Курилюк
Мрії про кохану
Закрию очі, бачу тебе –
Веселу, ніжну, гомінку.
І так ходжу і тішу себе –
Це Бог послав мені таку.
Ось бачу: простягаєш руки
І кличеш за собою в даль,
Відкрию очі – й час розлуки
Приходить тихо, як печаль.
Я очі знову закриваю,
Пливу долиною в туман.
Твою голівку обнімаю
Та пещу вже твій ніжний стан.
І все відразу веселіє,
Вже й зеленішає трава,
І я не знаю, – серце мріє,
Чи ти насправді тут, жива.
Відчути хочу ще на дотик:
Ловлю я пальці милих рук.
Для мене ти немов наркотик,
Побачу – і немає мук.
Ще крок – і я наздоганяю,
Торкаюсь тілом до грудей,
І хвилю крові відчуваю,
Все забуваю – апогей.
Ось так пливем під небесами,
Внизу колишуться хліба,
Ще мить – зійшлись вуста з вустами,
І поцілунків йде юрба.
Я відчуваю трепет серця,
Усе частішає удар.
І блиск очей, що мов озерця,
Що витвір вроди – Бога дар.
Гарячі губи щось шукають
І ніжать шию знов і знов.
А руки мене обіймають,
Шукають ласку і любов.
О руки, ці пестливі руки,
Що творять працю і любов,
Я відчуваю без науки,
Що ви шедевр, кохання кров.
Ці руки в’ються, мов ліани,
Лоскочуть тіло, мов павук,
І крадуть щастя, мов цигани,
І кажуть: це їм сходить з рук.
Ось бачу, мила, твої ноги
Пливуть в тумані навздогін,
Стрімкі, немов Дніпра пороги,
Вони – вершина всіх вершин.
У тебе груди – спілі груші.
А я Мічурін-садівник.
У тебе груди – море й суша,
А я завзятий мандрівник.
Ось ти прилинула до мене,
Так ніжно-ніжно обняла…
І щастя я відчув шалене,
Мені його ти принесла.
Яка ти чуйна, ніжна, мила,
Гаряча, мов на сонці тьма.
І вже душа моя сп’яніла,
Хоч алкоголю в ній нема.
Розкрию очі – бачу тебе
Не в мріях, снах, а наяву.
І заспокоюю я себе,
Що я не мрію, а живу.
А ви, мої прекрасні мрії,
Несіть в майбутнє світлу синь,
Проміння щастя та надії,
Кохання й радість господинь.
Несіть ви жінці шану й славу,
Крокуйте поруч знов і знов,
Вдихайте, мов гарячу каву,
Надію, віру та любов.
Микола Курилюк
Поради від зради
Життя прожить – не поле перейти,
Про це писати мимоволі мушу.
Бо перш, ніж заміж вам, дівчата, йти,
Пізнайте добре ви хлопчачу душу.
І вас усіх одна і та ж прикмета:
Коли від вас у хлопця мліє кров,
То ви тікаєте зі швидкістю ракети
І відкидаєте його палку любов.
Коли ж хтось гордо голову несе,
Не підійде до вас і на хвилинку, –
Готові ви йому простити все,
Не знаючи, що робите помилку.
Не думайте, що я ось просто так
Пишу, немов товчу у ступі воду,
Що не любив ніколи я дівчат,
Не цінував дівочу диво-вроду.
Хоч вивчив ще не всі ази природи,
Не старогрецький я філософ чи мислитель,
Та пробую творить кохання оди,
Як здібний учень і старанний вчитель.
Вас зрадили? Відкинуто любов,
Яку ви берегли так вірно й свято?
На серці важко так, бунтує кров?
А душу роздирає лють відплати?..
Ось ви скажіть, чому сім’ю розбили
І дітям наробили стільки шкоди?
Хоч ви ще навіть твердите: «Любила…»,
Та заміж просто йшли лише за вроду.
Так підкорив він нею вашу душу,
Що не змогли ви правду розпізнати.
Його любов, як ту сухую грушу,
Під самий корінь треба підпиляти.
Людину чуйну можна лиш любити.
За вродою вам раджу не гонитись –
Тоді лиш будете щасливо жити,
Дітей ростити, з милим не сваритись.
Не обливатиметься серце ваше кров’ю,
І будете довіку ще радіти
Маленькою, та справжньою любов’ю,
Що у житті своїм змогли зустріти.
Що вам щодня сіяє ясне сонце,
І граються веселі ваші діти,
А любий виглядає у віконце,
Щоб вас з роботи ласкою зустріти.
Що у дитини є хороший тато,
І не страждає він без алкоголю.
Він у сім’ї своїй і в будні, й свято
Подбає про її щасливу долю.
Радіє щиро злагоді й здоров’ю.
І незабаром цю малу любов
Назвете ви великою любов’ю,
Що ніжить серце і бентежить
Микола Курилюк
Творець подарував мужчині жінку
Закодував в ній вічну формулу життя,
Створив з ребра прекрасну половинку
Щоб подолати шлях земного каяття.
Створив не з голови щоб зверхність мала
І не з коліна щоб принижена була,
А поруч серця як ребро завжди стояла
І як частинка вічно в нім жила.
Вклоняюсь жінці, що мене зростила,
Вклоняюсь жінці, що продовжила мій рід
Мої жінки моя міцна рушійна сила,
Мій історичний у вселеній вічний слід.
Любов і ніжність ваша не загинуть
Їх вже прийняв і оцінив Господь,
Вони безсмертні і у вічність линуть
І перейдуть з душею в іншу плоть.
Любов повернеться у внуках синьооких,
В пелюстках квітів кожної весни,
Врожаєм нив доглянутих широких
Чи теплим дощиком на сходи восени.
Весна і жінка дві квітучі феї,
Що так полонять серденько моє.
Земля дарує ніжні нам трофеї,
А жінка наповал красою б'є.
Весна украла всі наші роки,
Спинила час і в старість не пускає.
О, є на Україні ще жінки,
В яких краса душі ціни немає.
І хоч на світі є багато див,
Що надихають нас на світлі вчинки,
Немає на землі щедріших нив,
Ніж нива в серце жінки - українки!
Микола Курилюк