Тетильківці то

є давнє село, відоме з І половини XVIII ст. Розміщене
воно на південному березі річки Вілія. Старожили, із покоління в покоління
переказують, що в давнину по обидві сторони річки, було одне село Вілія. Але
коли одного разу татари напали на наші землі, то дісталися лише на південну
частину річки, село пограбували, а людей кого зловили, то в ясир забрали. На
північну сторону вони не дісталися, бо береги річки були багнисті. На
південній стороні не спаленою залишилась лише кузня. В цей час ця
місцевість належала польській шляхті. Одного разу польські пани заїхали на те
місце, де було село, і побачили там тільки одні вівці, які паслися неподалік.
Один пан побачивши це вигукнув: „ Те-тилькоовце”, тобто „ Тут тільки вівці”
і більше немає нічого. А пізніше місцеві
люди переробили цей вислів на свій лад і почали називати – Тетильківці. І
відтоді з одного села стало два: Вілія і Тетильківці.
Село розміщене
за 10 км від міста Кременець. В старих документах про село, згадується як про
новоселиць кий маєток, який граничив до селища „Верхньої Вилії”. В кінці 19 ст.
В селі було 93 доми і 823 жителі. За селом розміщене урочище „Татарські
гребельки”. Колись село належало до Джевицьких, а пізніше до Маслових.В 19 ст.
Було знайдено монетний скарб. За переписом 1911р. поміщику М. В. Маслову в с.
Тетильківцях належало 503 десятини землі. Біля села виявлено поховання доби
ранньої бронзи( ІІІ початок ІІ тисячоліття до н. е.).
Перші сліди
перебування людини на території нашого краю зустрічається десь приблизно 50
тис. років тому. Археологічні розкопки свідчать про те, що населення цих земель
займалося мисливством, рибальством, пізніше землеробством та скотарством, а
також прядінням, ткацтвом, виготовленням посуду, лозоплетінням.
Село
Тетильківці розташоване на правому березі річки Вілія і на заході Шумського
району. Географічні координати села 500
40/ пн. ш.; 260 10/ сх. д.
Територія села знаходиться у
північній частині Волино- Подільської височини. Рельєф тут горбистий, висоти
сягають від 200-300 м. Клімат помірно-континентальний, середня температура
липня + 180 + 260С, січня - -90 -150С.
Річна кількість опадів – 600 мм. На території села переважно такі ґрунти: в
мішаному лісі – сірі лісові; на полях – опідзолені чорноземи; на річковій
долині – лучно-болотні. Село розташоване в лісостеповій зоні.
Більшу частину
ділянок, які вкриті лісом займають мішані ліси. Це переважно дубово-грабові,
соснові, березові. В їх підліску росте ліщина, терен. В лісі ростуть такі види
рослин: астранція біла, білоцвіт весняний, сон великий, зозулині черевички,
дзвоники широколисті. А із тварин є : лисиці, зайці, дикі свині, козулі; ну і ,
звичайно, прилітають птахи: перепілки, ластівки, лелеки, соловейки, зозулі . На
ставу плавають лебеді, дикі качки, чаплі. Ще одна важлива особливість нашого
села, це те, що в лісах є велика різноманітність грибів: сироїжки, печериці,
маслюки, рижики, опеньки, бабки, білі гриби.
Із
мінерально-сировинних ресурсів у селі є глина, крейда, пісок.
З давніх –давен
кожний край, кожне село мало свої визначні місця, які передавались із покоління
в покоління. Тому топоніміка – це ніби мова землі, яка розповідає про свої
багатства, історію, таємниці, щастя і горе народу.
В селі
Тетильківці є також багато цікавих місць.
На південь від
села із сходу на захід простягається старий „Ямпільський – Чумацький шлях”.
Тим шляхом козаки, з-під Збаража гналися за ляхами. На північний захід за
річкою Вілія є крейдяна „Лиса гора”, на
якій знаходиться давня могила курган, де спочивають козаки. Далі на
захід видніє старий дубовий ліс. В ньому водилося багато воронів, які увесь час
кракали, місцеві люди назвали його „Краки.” Люди переказують, що колись давно, в
долині під цим лісом, дикі свині вирили закопані скарби. А коли зійшов повний
місяць і освітив долину вони заблищали, і хтось із села побачив цей блиск,
пішов позбирав і заховав їх. Але ніхто і досі не знає хто це зробив. Є ще у нас
„Окопи” , які знаходяться в
східній частині села. В роки другої світової війни тут йшли запеклі бої, було
викопано багато траншей, тому так і назвали.
Після війни на
пагорбах біля Рибчі та Катеринівки було поселення поляків, а по другу сторону наше село. Тут проходив
кордон, який є і по сьогоднішній день і називається „Митниця”.
Є ще у нас „Цегельня”
або люди називають „глиняник”. В давнину люди з цього місця брали глину
і виготовляли цеглу, яка йшла на будівництво. Ще й по сьогоднішній день беруть
її на різні хазяйські потреби.
В центрі села
знаходиться. Так звана, „Панська гора”, на якій жив пан Маслов. У нього
був дуже Великий палац і садок, алея з лип. Одна липа залишилася ще й
по-сьогоднішній день і росте біля будинку культури.
„Макітрина”,
яка знаходиться на північному заході, де
є глибокий жолоб, тобто яр, який має форму макітри.
Зараз тут поле
, а колись був ліс, в якому дерева в більшості були трухлявими. І люди це місце
стали називати „Гнилим жолобом” .
На пагорбі під
сосниною, після війни жили євреї. Конокради туди заводили коней, а єврей Кіль
відправляв їх на продаж і це місце стали називати „Юки лиха” .
На півдні села,
в степу біля річки зупинились на відпочинок цигани. Молода циганка пішла до
річки мити ноги, якось оступилась та й впала у воду, захлебнула води й
перестало битись серце молодої дівчини. Через нещастя це місце отримало назву „Циганка”
.
Дерев’яна церква
в селі Тетильківцях була побудована на кошти прихожан в 1775 році на ім’я святого Василія Великого. В 1865-66р
р.р. на асигновану від казни суму церква була відремонтована і добудована до
неї нова кам’яна дзвіниця. За переписом 1835 р. церква була власником 30
десятин орної землі та хутора з пасікою, городом і сінокосом на 5 десятин. До
цієї землі в 1873 р., внаслідок
піклування священика Капітона Сілецького, був зроблений додатковий наділ, який
містив в собі всієї орної землі, під садибами, городом і пасовищем з дров’яним
лісом і кущами 32,8 десятин. На цей наділ землі повітовим землеміром був
зроблений план.
Копії метричних
книг зберігаються в церві з 1790 р. , а сповідальні відомості з 1815 р.
Священик проживав в дерев’яному досить старому і холодному будинку, який
належав церкві і був побудований в середині XVIII ст.
Побудував будинок ієрей Іван Титомир – Сушицький, який перебував на службі в
селі з 1744 – 1773 р.р. Отримував священик 300 карбованців платні .
При церкві села
були священиками: ієрей Тимофій Вербовицький від 1719 – 1744 р.р.; ієрей Іван
Лукашевич 1774 – 1775р.р.; ієрей Яков Михайлович- Волковинський з 1775 – 1800
р.р.; ієрей Петро Сілецький з 1802 – 1844 р.р.; священик Капітон Петрович
Сілецький служив з 1845 – 1890р.р.
Псаломщиком Василь
Федорович Річинський розпочав службу з січня 1886 р., а на службі в церкві перебував з 17 лютого 1888
року.
Для псаломщика
будинок був побудований в 1858р., а в 1887 р. за рахунок церкви було
переложено стіни і побудовані нові печі.
Псаломщик отримував 50 карбованців платні.
Церква в селі
Тетильківцях в 1890 р. являлась власником хутора з будинком для пасічника. На
кладовищі села в 1887 році була побудована каплиця.
В бібліотеці
церкви знаходилось багато стародруків і кілька рукописних книжок з 17 ст. :
(напристольне Євангеліє 1722 р. і
Апостол 1696 р. Львівського друку; рукописний „ Єрмрлогіон” – 1694 р. і
сучасний йому служебник з актиніями на різні випадки, Почаївського уніатського
друку; „Тріод” – 1747р. ; „Пісна” – 1744р. ; „Мінея загальна” – 11773р.
„Служебник” – 1735р.).
Стара дерев’яна
церква в 30-х р.р громадою села була продана і вивезена в Рівненську область. І
на цьому ж самому місці в 1937 році була побудована і освячена нова, велика і
кам’яна церква святого Василія Великого. Дяком в цей час був Давидович Іларіон.
Перестояла церква всі війни й негаразди. І до сьогодні красується на підвищенні
в центрі села цей Божий храм, збираючи жителів села у свята на службу Божу.
Чарує слух людський, спів церковного хору, яким керує дяк Томчук Петро Пилипович,
а навчається від нього молодий дяк Михальчук Валерій Володимирович. Службу Божу проводить отець Малий Павло, який
перебуває на службі з 1997 р. , а до нього був отець Ігор Жовток. З допомогою
всіх парафіян села при церкві в 1987 році був побудований новий будинок для
священика. Також в 1958 році було зроблено реставрацію церкви, а поновлено було
в 2000р. В 2006 році було перекрито дзвіницю. Церкви є також в селах Вілія і
Новосілки. Всі три церкви Вілійської сільської ради підпорядковані Московському
патріархату.
Історія школи с.
Тетильківці бере свій початок ще в семи десятих роках 19 ст. Вона тісно
переплітається з історією і тяжкою долею тетильківських селян- кріпаків.
Царському
урядові і поміщикам потрібні були слухняні робочі руки і вони всіляко
намагались тримати селян у неуцтві і темноті. Рідко декому самотужки або при
церкві по богословських книгах вдавалось навчитися читати й писати. Так воно
було і в нас. За переказами старожилів, на все село було лише 3-4 чоловіки
письменні. А виною всьому був кріпосницький лад.
Відомо, що
„Положення „19 лютого 1861 р. стосувалось лише поміщицьких селян і не
поширювалось на державних та удільних. Уряд боявся повсюдного обурення селян
у відповідь на безсоромне пограбування
їх. Тільки після придушення селянського
руху, що виник зразу після реформи 1861р., уряд поступово протягом 60-х
р.р. „звільнив „ поміщицьких селян від
цього положення.
Селяни жили в
убогих хатинах , життя їх було жахливим.
З допомогою
земства в Тетильківцях в 70-х р.р. минулого 18 століття відкрито школу, в якій
навчались діти навколишніх сіл: Підгайці, Рибча, Вілія, Новосілки, Підлісне,
Плоске. Місцевий поміщик Маслов відпустив під школу невеличке приміщення, яке знаходилося
біля панського палацу на так званій „Панській горі”. Школа іменувалась
„Начальноє народноє училище”.В документі говориться, що „Данною” від 3 квітня
1875 року виділяється землі „одна десятина і 50 сотих” під огород „сільського
училища”.
Для ведення
навчання земство надіслало в Тетильківці одного вчителя, який одночасно
працював з трьома групами учнів училища. Вчитель часто брав собі в підмогу
кращого учня і той навчав грамоті разом з ним. За найменші провини фізично
карали.
Як пригадують
старожили в 1897 р. училищі педагогом був Кулєша Аркадій Максимович. На цей час учнів
нараховувалось 28 чоловік, а з них лише 2 жінки.
За свідченням
колишнього учня училища Словінського Г. К. в школі читались такі предмети:
арифметика, диктовка, читання, і двічі на тиждень закон Божий. Учні писали на
грифельних дошках.
Гіркою була
доля жінки за царизму, вона не мала жодних прав. Двері шкіл були закриті для
жінок, і лише дехто з них міг навчатись читати чи писати. Найчастіше було так,
що проходивши зиму, ледве навчившись читати, учень через злидні та голод, лишав
школу. Як було сказано вже, школа знаходилась на подвір’ї маєтку пана Маслова в
цілком непристосованому приміщенні. В 1899 р. земство розпочало будівництво
нового приміщення під „народне училище” на ділянці землі, що була виділена під
огород школи.
В 1901 році
будівництво приміщення школи було завершено. Згідно існуючого порядку його
освятили і „Начальноє народноє училище” почало функціонувати.
Весною 1966р.
було заложено фундамент нової дев’ятирічної школи. А влітку 1967 р. школу було
відкрито і директором стала розумна і шанована всіма людьми Мінакова Ганна
Остапівна, Яка проробила в школі все своє життя і зробила все можливе, щоб діти
отримали потрібні знання і хорошу освіту. При школі були ще такі директори:
Мельник Василь Оксентович, Кукуріка
Світлана Леонтіівна, Турчин Тамара Михайлівна.
На даний момент
директором школи працює розумна і приємна жінка Галаган Марія Кузьмівна, а
заучом Кукуріка Марія Іванівна, вони
разом із своїм педагогічним колективом роблять все можливе, щоб зберегти школу
у всій її красі і дати дітям потрібні знання.
Учителів в
школі на 2006 р. є 14 чоловік, а учнів 86.
Зав клубом
стала працювати Синюк Людмила, яка з великою любов’ю і повагою ставилась до
своєї роботи. Вона з великим задоволенням і завзяттям проводила масові заходи,
вміло керувала хором. Працювала із 1985 – 1995р.р
Волинець Денис Матвійович виходець з с. Тетильковець. Народився в 1921р. Член ОУН. Був
вивезений до Німеччини в 1943р., а в 1949р. переїхав до Канади, де проживає із
сім’єю по сьогоднішній день. В бібліотеку свого села надіслав багато книг із
своєї домашньої бібліотеки і склав вірш про своє рідне село.
В селі, в
1932р. почала діяти „Просвіта”, де збиралася молодь. Читали книжки та газети,
відзначали історичні дати, проводили культурно-освітню роботу. Дуже активний
при „Просвіті” був секретар Макар Присяжнюк. В березні 1938р., члени „Просвіти”
вирішили влаштувати „Шевченківську Академію”. Звернулися до сільського
священника Миколи Бондарчука, щоб відслужив Панахиду по Т.Г. Шевченку. Священик
був москвофіл і ставився неприхильно до національного відродження і був
донощиком польської поліції. Зразу він відмовився, а пізніше погодився
відслужити Панахиду, але зажадав підписів, хто її замовляє. Панахиду було
відслужено і було проведено урочисту частину у „Шевченківській академії”. І
тут, я вперше, тобто Денис волинець, декларував вірш „ Хто ти хлопчику
маленький”. За що дістав догану в школі
від учительки З. Кужеювної.
Окупаційна польська
влада розпочала проти українського відродження. Заборонили діяльність
товариства „Просвіта” і почала переслідувати всіляку організовану українську
національну працю. Конфісковували бібліотеки, які були при „Просвіті”.
В Тетильківцях на сільського старосту поляки призначили свого
донощика – Гриця Словінського, який „гірше ляха” ненавидів усе, що було
українське.
Від давніх
часів по селах був звичай, так було і в нас, що весною і літом, молодь вечорами
збирається десь на вигоні, де жартують, співають, і в хорошому товаристві
поводять час. Для старости села це не сподобалось і він почав розгонити такі
зустрічі. Одного разу перед Різдвом, Макар Присяжнюк організував з хлопцями
„Вертеп”, хотіли заколядувати трохи грошей на передплату українських газет і журналів.
Староста викликав польську поліцію, Макар був заарештований , „Вертеп”
розігнали.
В 1939р.
місцеві комуністи, організували сільраду. Головою Став Микола
Смарашевський, а секретарем Платон
Лукащук. Вони зразу ж почали скликати людей на мітинги і розказувати їм, якого
щасливого життя вони дочекались .
Радянський уряд
проголосив вибори до місцевих рад. Комуністи. Депутатом до місцевої ради від
трьох сіл (Вілія, Тетильківці, Цеценівка) намітили Марію Коваль, яка не мала
пошани в суспільстві і люди її не хотіли, а вимагали на її місце Петра
Скакальського. Але все ж таки комуністи зробили по-своєму і вибрали в депутати Марію Коваль, яка їздила
до Києва на з’їзд.
Народний
комітет Освіти видав указ про ліквідацію неписьменності. Директор школи Ф. Слідзінський запропонував мені взяти
участь у цій праці. Зробивши відповідний список неписьменних людей у селі, мені
доручили малописьменну групу, у якій двічі на тиждень вечорами мав лекції з
граматики.
По селах почали
організовувати кооперативи” Сільське Споживче Товариство (ССТ). Села
Тетильківці, Вілія, Цеценівка, об’єдналися в одне. Головою вибрали Синюка
Степана з Тетильковець, а на рахівника тимчасово взяли Л. Коханського. При
кінці червня 1940 р. , голова кооперативу звернувся до Дениса Волинця і
запропонував поїхати на курси рахівника, що й зробив.
Не обійшлося і
без корчми, бо як можна було жити без
жида. В селі були багаті й поважні
господарі. Між ними був помітний Левко Волинець. Він крім великої господарки
був ще й знатний в довколишніх селах як „фельшар”. Сам Левко мав осібну кімнату, де приймав
хворих. Лікував переважно всякими зіллями. Мав велику бібліотеку й якнайбільш
грамотний чоловік в селі завжди у Великодню ніч в церкві читав „Удіянія”.
В червні 1941
р. в обідню пору приїхало кілька машин німців . Вони зупинилися біля цвинтаря,
дали пару вистрілів із граномета по вілійському лісі і заїхали під магазин, де
вибили двері й забрали горілку. Забирали залишених, поранених червоноармійців,
шукали жидів. Комендантом у Тетильківцях вибрали Івана Волинця.
Німці розпочали
агітацію про виїзд на роботу до Німеччини. На селян наклали контингенти здачі
збіжжя й м’яса. Позакривали млини , щоб змолотити зерно треба було мати дозвіл
від „ляндвірта”.
Д. Волинець
вступив до ОУН під проводом полковника А. Мельниченка і взяв собі ще 10
хлопців. Вони шукали зброю і проводили військовий вишкіл, який проводив Петро
Савчук (Зі спогадів Дениса Волинця).
В селі
Тетильківці Кременецького повіту Волинської губернії 12 червня 1892 р. в сім’ї
дяка-псаломщика, а пізніше священика Василя Річинського народився син Арсен.
Найбільшою мрією батьків було дати синові освіту. Спочатку Арсен навчався у
Кременецькій духовній семінарії. З дитинства виявляв цікавість до історії та
культури свого народу.
Арсен
Річинський випускав у семінарії рукописні збірки, журнали. Можливо, тому в 1911
р. став не священиком, а вчителем церковнопарафіяльної школи села Сіднярки
Луцького повіту. І хоча вчителював він не довго, та любов до школи, любов до
дітей зберіг на все життя.
Восени 1911 р.
він вступив на медичний факультет Варшавського університету, а з початком
Першої світової війни перевівся у Київський університет святого Володимира. І у
Варшаві, і у Києві він був організатором студентських літературних та музичних
вечорів, наукових зібрань , де виступав з доповідями, готував рукописні звіти,
у яких виявилося ще одне обдарування –
вміння малювати.
По закінченні
медичного факультету А. Річинського направили у місто Ізяслав. Саме тут, на
західній Волині і розгорнулась його діяльність у царині рідної культури. Він
брав активну участь у проведені концертів, шкільних свят, вистав.
А. Річинський
увійшов до складу церковного комітету, тісно спілкувався з прихильниками
автокефалії та видавав часописи українською мовою.
Він працює над
своєю книгою „Проблеми української релігійної свідомості”, яка побачила світ
1933р. була випущена коштом автора з допомогою банку в Бресті.
В цілому ряді
наукових релігієзнавчих праць А. Річинський постає як глибокий дослідник
історії християнства і зокрема історії українського християнства.
Період 1933 –
1939 р. був найбільш діяльним у житті А. Річинського. Він виступає
організатором місцевого товариства „Просвіта”, очолює повітову управу
пластунів, видає для них збірку „До щастя, слави і свободи”.
Активна
діяльність Річинського викликала опір у певних колах. Недоброзичливці чекали
слушного часу для зведення рахунків. І цей час настав після приходу на Волинь
Радянської Влади. 20 жовтня 1939 р. його було заарештовано НКВС і ув’язнено у
Володимир-Волинській тюрмі.
Був засуджений
на 10 років виправних робіт у таборах, де працював лікарем. Його звільнили у
1949р. , але додому повернутися не дозволили.
Крім лікарської
роботи Річинський займався за засланні й науковою працею в галузі акушерства.
Але здоров’я самого лікаря було підірване у в’язницях і таборах. 13 квітня 1956
р. у Арсена Васильовича стався крововилив і він помер. Поховали його на
кладовищі станції Джусали Кзил – Ординської області.
Після смерті А.
Річинського, його родина повернулась до Володимира – Волинського. Ніна Павлівна
померла у віці 95 років у 1995р. Старша дочка
Ярослава померла в 1988р. , а молодша - Людмила Арсенівна мешкає у м.
Ново волинську Волинської області.
В селі
Тетильківці ніхто із старожилів не пам’ятає священика Василя Річинського, ні
його сина Арсена. Час і існуюча довгі роки система стерла згадку про них в
людській пам’яті. В м. Кременець були проведенні Перші Річинські читання, які, можливо, дали змогу відродити
пам’ять про Арсена Річинського, як ідеолога українізації православ’я на Волині.
На ці читання також приїжджала Людмила Рачинська і на зустріч із нею їздила із
Тетильківської школи Галаган Марія Кузьмівна і Нагорна Тетяна Володимирівна.
В селі є
фельдшерсько-акушерський пункт. Спочатку він був на попівській хаті: з однієї
сторони жив батюшка, а з другої був медпункт (зі спогадів Поченюк Марії), потім
його перенесли на Євдокимову хату, де медиком працювала
Катерина. Через деякий час
медпункт був перенесений в дитячий садок, де було виділене приміщення і стала
працювати Соколова Тамара Петрівна. Тоді під час головування Олексика Миколи
Павловича, в 1988 році було побудовано
за рахунок колгоспу індивідуальний будинок на дві половини. В одній поселили
сім’ю , а другу віддали під медпункт. Тут також працювала Соколова Т. П. ;
а пізніше до роботи приступила Півень Ія
Іванівна, яка працює по-сьогоднішній день, а Санітаркою Працює Гладун Галина.
Після
припинення національно-визвольної боротьби в 1949р. почалася колективізація
сільського господарства, створювали колгоспи. По селу ходили ватаги оперуповноважених
і примушували людей записуватись до колгоспу. З селянських садиб почали
забирати коней, інвентар, будинки.
Дуже
важко було людям в перші роки колективізації. Техніки не було ніякої, все орали
кіньми, а роботи збільшилось втричі.
Оплата була дуже низькою, одержували в день 0,30 копійок і 300 грам зерна. Були
величезні податки, не дивлячись на те, що землі селяни не мали. Лише після
смерті Сталіна податки були зменшені вдвічі, а пізніше відмінені зовсім.
З
появою техніки і відміною податків економічне становище покращилося. Для
підтримки колгоспної системи були кинуті колосальні ресурси. Почали проводити
меліорацію землі, закупляти зерно закордоном.
В
жовтні 1959р. на загальних зборах колгоспників, колгосп „Червона Зірка” с.
Вілія був приєднаний до колгоспу ім. Франка с. Тетильківці. В цьому році було
перейменовано в один колгосп ім.. І. Франка с. Вілія В. Дедеркальського району.
Згідно
указу президії Верховної Ради УРСР від 30.12.62р. був ліквідований В.
Дедеркальський район і територія колгоспу ім.. Франка с. Вілія відійшла до
Кременецького району.
Згідно
указу президії Верховної Ради УРСР від 04.01.65р. Шумський район відновив свою
діяльність і територія колгоспу ввійшла в склад району.
Документи
за 1960 – 1970 р.р. лежали на оформленні, а тому включені в опис за 1960 – 1975
р.р. Документи за 1960 – 1975р.р оформлені і підготовлені для передачі в
райдержархів.
В
1965р. головою колгоспу був Благодир Т. П. , який всіма зусиллями разом із
людьми побудував корівник в с. Вілія. А вже в 1968р. до роботи приступив Каплун
М. Наступний голова був Гаврилюк І.Я. Але весь тягар на свої плечі взяв Олексик Микола
Павлович, який був головою із 1976 – 1989р.р. , це строга і врівноважена
людина. За всі ці роки він з допомогою людей звів на ноги весь колгосп:
побудував ферму в с. Тетильківцях, дитячий садок, тракторну бригаду, комплекс
по вирощуванню молодняка ВРХ.
За
1988 рік на сільськогосподарських угіддях було вироблено:
Зерна – 782 цнт.
ц/буряків – 2,593 цнт.
Картоплі – 91 цнт.
Овочів – 22 цнт.
М’яса – 187 цнт.
Молока – 164 цнт.
Середня
кількість працюючих становила 495 чоловік, в тому числі в
сільськогосподарському виробництві 488 чоловік.
Прибуток
за 1988 рік становив 764 тисячі карбованців.
Також
під час правління голови колгоспу Олексика М. П. було побудовано будинок
культури на 200 місць, і з приміщенням бібліотеки. Відкрито КПП і побутове
обслуговування населення. Також за рахунок колгоспу було побудовано 2-х
квартирний будинок, та 8 індивідуальних будинків. На цей час в селі було 15
легкових автомобілів.
Совісно
і старанно виконували свою роботу такі люди: З молодечим завзяттям трудилися на
жнивах у колгоспі Петро Романюк та Володимир Собчук. Обидва комбайнери вийшли
переможцями в 1988 році. Їх обох було нагороджено грамотами і цінними подарунками.
Наставником
молоді у колгоспі на 1989 рік вважали Аркадія Івановича Мінакова. Він допомагав
трактористам-початківцям опановувати ази
спеціальності, ремонтувати техніку, ділився набутим досвідом. А навчитися було
в чому, стаж його роботи перевищував на той час 30 років. Добрим словом
відгукувалися про нього в господарстві за працю сумлінну, за відповідальне
ставлення до дорученої справи.
Також
на совість трудилася Ващенко Надія Степанівна – оператор машинного доїння корів
у колгоспі.
Повернувшись
із армії Анатолій Рип’юк став старанно трудитися на бурякових плантаціях у
колгоспі, також ще доглядав кукурудзу.
За
самовіддану працю і високі показники портрет Гапонюка Віктора занесено було на
району Дошку пошани.
На
1990 рік найкращими показниками стали подружжя Котюки – Володимир Іванович та
Ганна Григорівна. Обоє багато років трудились на тваринницькій фермі. А в
травні 1989 року вони взяли в оренду вирощувати молодняк свиней. Дружно взялися
до роботи. Одне одного підміняли, допомагали, добивалися добрих показників на
вирощуванні свиней. У господарстві були
задоволенні їх роботою.
У
1991 році чесно і добросовісно трудилися на відгодівельному комплексі по
вирощуванню молодняка великої рогатої худоби в колгоспі подружжя Петро Сергійович
та Катерина Адамівна Безкоровайні. Вона доглядала за молодняком, а він був
оператором у кормоцеху. Але Петро Сергійович ще й брав активну участь в
художній самодіяльності.
У
1989 році головою колгоспу став Нетребчук Юрій Касянович, який керує і досі.
В
1992 році на зборах колгоспників колгоспу ім. І. Франка постановили
реорганізувати колгосп І. Франка шляхом перетворення його в колективне
сільськогосподарське підприємство.
В
березні 2005 року було проведено впорядкування документів колективного
сільськогосподарського підприємства за 1989 – 2000 р.р.
В
результаті проведення експертизи цінності документів на постійне зберігання
відібрано 23 справи за 1989 – 2000 р.р. і здано в архів.
У
2000 році сільськогосподарське підприємство І. Франка було поділене на дві частини:
кооператив „Надія” і колгосп І. Франка. Головою кооперативу „Надія” став
Кукуріка Іван , а потім Котюк Надія. Тепер кооператив припинив своє існування.
В
селі Тетильківці на січень 2006 року нараховується: 208 дворів, 620 жителів;
120 з яких діти від 1 до 15 років; 174 пенсіонери; 326 осіб працездатних.