Предыдущая публикация
Моє рідне село Лебедин (продовження)
Ще з промисловості
Винокурня була,
Гарний прибуток
Давала вона.
Та лиш прийшов час
І її закривають,
А робітників
Тут же звільняють.
А завод працює,
Робота кипить,
Вже і цукру
Стали більше варить.
Та лиш про людей
Ніхто тут не дбає,
В злигоднях й холоді
Люд проживає.
Та ще й робота
Страшною була
Багато здоров’я
Забирала вона.
Робота була
Уся геть – ручною,
Одежа завжди
Була гнилою.
Де терли буряк
Було холодно й сиро
І буряки вручну,
Лиш, тоді мили.
Від цього руки
Крутило і рвало,
Тріскались пальці –
Страждань додавало.
Вручну і сік
Із каші душили,
І робота ця
Забирала всі сили.
І щоб сили
Людям додати
Почали горілку
Й закуску давати.
Тому то люди
Лізли із шкіри,
Тому то груди
Й руки горіли.
Та лиш як чарку
Вони випивали
То вже і болю
Не відчували.
Бо на спину лягає
Клята нагайка,
А в вуха впивається
Вже брудна лайка.
Від цього усього
Жили всі рвали
І руки, і груди
Вже розривали.
А заробіток
Гарний в них був:
Кровохаркання й грижу
Кожен здобув.
А в пробілочному:
Так там жара –
Сорок градусів
Спека була.
Світло було –
Із каганця,
Тому травматична
Робота була.
А зміна велика –
Дванадцять годин,
Тому закуняти
Міг не один.
А ще безжально
Людей карали,
За найменшу провину
На смерть вбивали.
Матвій Токаренко
Заснув при печі
І наслідки були
Дуже сумні.
По – звірячому було
Хлопчину побито,
Бажання до сну
Було вже відбито.
Хлопчина не витримав,
Глузду лишився,
А через рік
У ставку утопився.
І при таких
Умовах тяжких,
Ще й люди жили
У бараках гнилих.
Бараки в підвалі –
Вода там і бруд.
Як не хворіти?
Скажіть, люди, тут!
Тому й спалахнув
Тоді страшний тиф,
Мало хто вижив
Із хворих отих.
Хоч лікарня була
І їх лікували,
Та лише від смерти
Не врятували.
Следующая публикация
Комментарии 2