Предыдущая публикация
ДАВНЯ ІСТОРІЯ.
Ця вирізка із газети за кінець 1967 року зберігається у домашньому архіві Тетяни Антонівни Клименко, яку ми бачимо на цьому знімку.Поряд медсестра дитячого відділення Віра Трохимівна Пеклуха і маленька Надійка про долю якої і пошуки її я хочу роповісти. Фотографію вирізки, на моє прохання, виставив на своїй сторінці син Тетяни Антонівни Олександр. Та про все по порядку: якось при розмові по телефону моя наймолодша сестра Оля, яка проживає в Чернігові розповіла мені, що з нею разом працює Галя Омелечко родом з Костирева, була заміжня і проживала в сусідніх Кнутах. А після смерті чоловіка переїхала жити в Чернігів, поближче до своїх дітей. Галя вже кілька разів розповідала про свою сестру по батьку, яку дуже хоче знайти, але не знає як. Сестра запропонувала допомогти Галі знайти сестру і розповіла мені спочатку сама, а потім і Галя, більш детально давню історію.
Історія ця почалась десь у 1966 році, коли у сім'ї батьків Галі, Миколи та Ольги, стали виникать непорозуміння, хтось когось почав звинувачувати у подружній зраді. Хто був винуватий, а хто правий та й ще через 50 з лишком років судити не нам. Але ж через деякий час Ольга забрала маленьку Галю, їй тоді було 3 роки, і повернулася жити до матері на хутір під Шабалиновом. А Микола залишився жити з своєю матір'ю в Костиреві. Через деякий час він привів з сусіднього села Рижки Коропського району нову дружину Марію, з якою став жити цивільним шлюбом. Через якийсь проміжок часу Марія народила дівчинку, яку назвали Надя. Через два чи три тижні, як написано у газетній статті, дівчинка захворіла. За її життя боролися лікарі у дитячому відділенні Сосницької райлікарні. Пологи, а особливо переживання за хвору дочку, стали причиною проблем що виникли з психікою Марії. Через деякий час Марію знайшли утопленою в одному з озер, яких в тих краях достатньо.Дівчинку, якій не було ще і 4 місяців відвезли в лікарню, де вона перебувала деякий час. Як розповідала Галя, батько повернувся жити до її матері, і мати, начебто запропонувала усиновити і забрати дівчинку. Але цього не дала зробити мати Марії. За версією деяких жителів Костирева старшого покоління Ольга павпаки поставила Миколі ультиматум, чи вона, чи дочка.І Микола вибрав перше, і дівчина опинилась в лікарні. За версією Галі Надю з лікарні забрала і усиновила сім'я, яка проживала в Сосниці на Покрові, над річкою по теперішній вулиці Дорошенка. Через кілька років ця сім'я продала хату і виїхала з Сосниці, не залишивши нікому ніяких координат. За версією Галі ці люди були чи то лікарями, чи якось пов'язані з лікарнею. От Галя і попросила мене дізнатися куди виїхала ця сім'я і знайти її сестру.
Щоб дізнатися куди вони виїхали я став телефонувати людям, які жили колись поряд з цією сім'єю, і яких я добре знаю.
Хтось згадав що дівчина була ще зовсім мала, а батьки вже у поважному віці, хтось згадав що була ця сім'я не дуже охоча до спілкування. Але найбільше згадала Ліда Федорівна Жара. Вони жили майже поряд, і мабуть найбільше спілкувались. До лікарні вони не мали ніякого відношення, чоловік Василь працював начальником ДОСААФу, а жінка Мотя сиділа дома з дочкою. Вона ж колись Ліді Федорівні натякнула, що дочка в них прийомна. Ще Ліда Федорівна згадала, що виїхали вони в район, який знаходиться десь за Черніговом. Її чоловік возив в той район міліціонера, що працював в Сосниці, до батьків. Ліда Федорівна теж їздила з ними, щоб на зворотному шляху походить по магазинах в Чернігові. В тому райцентрі вона і зустріла Лену, дочку колишніх сусідів. Було їй на той час років 15, а з того моменту пройшло часу років 30 чи більше. А в якому райцентрі це було не згадала не вона,не її чоловік. Через деякий час вона зателефонувала і розповіла, що дружина того міліціонера працювала в лікарні і дружила з Любою Григорівною, нашою сусідкою. Звернувся до сусідки, та підтвердила що її давня колега по роботі живе в Куликівці, і звати її Тетяна Іванівна. Телефонуємо до Тетяни Іванівни з питанням, чи не знає вона часом цю сім'ю. Вона розповіла що дуже добре знає Альону(так тепер звуть Лену), у якої четверо дітей, і які дуже часто раніше лікувалися в дитячому відділенні. А Тетяна Іванівна працювала у фізкабінеті і відпускала дітям фізпроцедури.І живе Альона зараз у Салтиковій Дівиці за 12 км від Куликівки. В Салтиковій дівиці живе мій одногрупник по медучилищу Володимир Олександрович, який сам родом з цього села і багато років тут працював фельдшером в дільничій лікарні. Телефоную Володі і прошу роозповісти про Альону а також дізнатись номер її мобільного. Він розповів, що Альона чотири рази виходила заміж і від кожного шлюбу має по дитині. Діти вже дорослі і в селі їх вже немає. Я ще подумав, як мені швидко вдалося знайти сестру Галі, але ж... На другий день Володя дав мені номер мобільного Альони і сказав що вона чекає від мене дзвінка. Я зателефонував їй і запропонував послухати давню історію про Надійку. Але вона, вислухавши мене заявила, що це не її історія, у неї зовсім інша, і що вона знає що її батько був із Стрия Львівської області, а мати з Братського району Іркутської області. Вона навіть брала великий кредит, щоб злітати на зустріч з матір'ю. Її батько теж був одружений, щось у них не склалося з першою дружиною, і він поїхав будувати залізницю в Сибір. Там зустрів 16 річну маму Альони, став з нею жити, а коли народилася Альона, запропонував вернутись з ним у Стрий. Але її не пустила її мати, і тоді він забрав маленьку дочку і повернувся додому. А там перша дружина, з якою почав налагоджувати стосунки. І знов дитина виявилась нікому непотрібною. Так Альона опинилась у своїх діда і баби і жила з ними. Поряд з ними жили сестри Моті, і вони чи то по зговору забрали, чи викрали цю дівчинку, а через деякий час приїхала Мотя і забрала її в Дівицю зовсім без документів. Було це десь в 1969 - 1970 році. Щоб було у людей менше питань до них із-за дівчинки вони переїхали в Сосницю. Ще два роки жила Альона без ніяких документів. Шукав - шукав і попав у глухий кут. Де ж шукать Надю.
Коли вислухав історії Альони дійсно було відчуття, що попав у глухий кут, Де ж тепер шукати Надю, в кого можна ще щось дізнатися. Галя ж говорила, що сестру взяли в сім'ю начебто лікарі. А може дійсно жила тоді в Сосниці сім'я лікарів, які усиновивши Надю, виїхали. Кого ж розпитати? І тут я згадав про Тетяну Антонівну, хто міг краще за неї знати за дитину яка жила в дитячому відділенні. Телефоную їй, і розповідаю про дівчинку, яка залишилась без матері. Тетяна Антонівна все згадала, наче минуло не 50 з лишком років, а всього 2-3 місяці. Вона розповіла, що Надя жила в ординаторській, тут стояло її ліжечко, була дуже красивою і життєрадісною дівчинкою, до неї всі дуже прив'язались, а особливо медсестра Олександра Іванівна Удод. Вона хотіла її удочерити, та їй не дали цього зробити, бо вона була незаміжня, а в неповну сім'ю дитину не давали. Надя жила в відділенні до 9 місяців, а потім сама ж Олександра Іванівна відвезла її в Прилуки в дитячий будинок. Я ще запитав у Тетяни Антонівни, а чи приходили провідувати дівчинку батько а також бабуся і дві тітки, які жили в Рижках. І отримав негативну відповідь: не бачила ні вона, ні інші працівники відділення ніяких відвідувачів. Отже Прилуки, дитячий будинок. Став шукати в старих записниках телефон колеги з яким був на курсах років 30 назад, і в нього, як він тоді розповідав хтось з рідні працював в дитячому будинку. Знайшов, дозвонився, розповів історію, попросив допомогти в пошуках. Через деякий час я дізнався що прийомним батьком дівчинки став офіцер, який проходив службу в Городнянському льотному полку, де курсантів Чернігівського льотного училища навчали літать. Знову сумніви: офіцерів в той час часто переводили з одного місця служби в інше. Та все ж не втрачаю надію, телефоную знайомому колезі в Городню і прошу дізнатися, чи не проживає такий чоловік в Городні, а якщо ні то може хтось пам'ятає куди він виїхав. Олександр Миколайович знайшов старого прапорщика, який пам'тав цього офіцера, але ні про його сім'ю, ні куди той виїхав він нічого не знає. Вирішив ще дізнатись щось у Чернігові, там де було раніше льотне училище. Там працює охоронцем мій кум. Телефоную йому, прошу його дізнатись, можливо залишилась там якась ветеранська організація, де збираються старі офіцери, які раніше проходили службу в училищі. І може хтось з них пам'ятає офіцера з прізвищем батька Наді. І тут мені пощастило, знайшлися аж два: один проходив з ним службу в Городні, а другий разом навчався у Новосибірському льотному училищі і в 1952!!! році приїхали в Чернігів для подальшої служби. Обидва ці офіцери заявили що їхній колега після демобілізації переїхав жити в Москву. Один з них розповів що батько Наді вже років 10 як помер. І що їх прийомну дочку звати зовсім не Надя і назвав інше ім'я. А ще знайшов у своєму записнику номер домашнього телефону Оце вже везіння. Кілька разів телефоную по даному номеру, але ніхто не бере трубку.Через день знову набираю, бере слухавку,по голосу чую, молодий чоловік. Розповідаю йому звідки звоню, хто дав телефон, і що шукаю сім'ю такого то чоловіка. ВІн підтвердив що я правильно потрапив, і що він онук вже покійного діда. А ще дав домашній телефон матері. Нарешті знайшов, але ж чи теба їй те що я знаю, як їй це все розповісти, щоб не травмувати її, з чого почати. Але ж не хочеться відступати назад потративши на пошуки більше 4 місяців.А з другого боку: їй вже не двадцять років, а 52, і можливо вона зрадіє від того, що знайшлася сестра.
Довго сидів перед телефоном і вагався, а чи треба телефонувать. Наважився, набираю номер, рахую до семи секунд, через такий термін іде сигнал по міжміському, чую пішов. Бере трубку жінка. Щоб часом не поклала трубку швидко говорю, що я з Чернігова, де служив її батько, що телефон мені дав його однокашник по училищу і називаю його прізвище. Першим ділом спитав чи мама жива, про що мене просив однокурсник батька. Мама померла в 2011 році, а батько в 2008. А далі сказав, що хочу їй розповісти одну історію, але не знаю з чого розпочати. Запитав, чи хотіла б вона мати сестру, і взагалі, яка вона емоційна, чи спокійна. Вона підтвердила, що хотіла б мати сестру, і що на новину зреагує спокійно. І тоді я запрпонував їй послухати давню історію про маленьку дівчинку, у якої не знайшлося близьких людей, які б могли забрати її в свою сім'ю. Коли моя рзповідь дійшла до того, що дівчинку вдочерили, я в неї спитав, а чи не здогадується вона хто вдочерив дівчинку, вона відповіла що ні. І тоді я назвав прізвище, ім'я та по батькові її батька. Була довга пауза, після якої вона запитала, це що, я про неї розповідаю, і все це правда.Я підтвердив, що моя розповідь чистісінька правда. Ще я розповів, що її дуже б хотіла знайти сестра по батьку Галя, яка проживає зараз у Чернігові. На питання, чи знала вона, що в неї батьки прийомні, відповіла що ні, лише здогадувалася. Вже пізніше, коли ми стали спілкуватись через однокласники і вона прийшла, від такої новини, до норми, вона розповіла: батьки її були добрими інтелігентними людьми, Батько льотчик, мама учитель англійської, її дуже любили, ніколи на неї не кричали, все спокійно, все тактовно. Мама завжди її опікала. А причиною мабуть було те, що її мама стала сиротою при народженні. Вона народилась, а її мама при пологах померла. Коли запитувала маму, чого її так пізно народили, то вона відповідала, що спочатку не хотіли дітей, а потім щось не виходило, а вже в такому віці народили її. Мама була 1926 року, а батько 1928, а Надя ж народилася в 1967 році. Коли ж померла мама, перебираючи речі у квартирі батьків, Надя натрапила на листи, які мама писала чи то своїй мачусі, чи свекрусі, в яких вона жалілась, що не можуть народити дитину, і що вона вже пропонує чоловіку взяти прийомну дитину. От тоді вона і задумалась, виходить я не їхня. Її стали брати сумніви і за те, що фотографій після року ой як дуже багато, а до року, а також з пологового будинку зовсім немає. Знайшла фотографії батьків з відпочинку влітку 1967 року. Її сумніви ще більш посилились. В цей час мама повинна бути вагітною, або ж мати вже її Надю. Не того не іншого. З цими сумнівами вона так і жила 8 років. Запитувала сестру батька, і сестру матері, але ні та, нІ інша не підтвердили її сумніви. На даний час Надя має двох неодружених дорослих синів. Вже 19 років як вдова. Вчора у суботу нарешті до неї дозвонилася сестра Галя, що там вони говорили- не знаю, а наче розмовою залишились задоволені. Попросила ще мене Надя телефон Тетяни Антонівни, і Євгена Олександровича, який навчався і починав службу разом з батьком. Телефонувала і туди, і туди. Після розмови телефонувала мені Тетяна Антонівна і розповіла про їхню розмову. Ще просила Надя знайти фотографії її мами Марії. Я думаю, що це зробить не так важко, як було знайти її через 52 роки. Отакий фінал давньої історії, що почалася ще в 1966 році в Костиреві. Може хтось із жителів Костирева, чи сусідніх сіл знає щось з цієї історії - пишіть. PS ще з'явилась інформація про те, що в Марії жила сестра в селі Кербутівка Борзнянського району. Від неї залишилось два сини Григорій та Андрій. Чи захочуть вони спілкуватися з двоюрідною сестрою.
Следующая публикация
Комментарии 1