Село Кобижча розташоване в Бобровицькому районі Чернігівської області, на відстані приблизно 100 км. від Києва в бік Ніжина. Назва залізничної станції дещо відмінна - Кобижчи. Село одно з самих великих, якщо не саме велике, на Україні. Воно протягнулось на 8 км. вдовж старого річещя р. Кобижча.

Перше за все зробимо невеликий екскурс у далеке минуле, щоб з’ясувати історію місця, де розкинулось село і хто тут мешкав в стародавні часи. Єдиною пам’яткою предковічного населення залишались могильні кургани, про які згадується у довідникові «Чернігівщина». Там сказано, що вони були насипані у 2-ому тисячолітті до н. е.

Історичні джерела стверджують, що то був ранній період «епохи бронзи» (1800-1300 р. до н.е.). Спосіб поховання під курганами використовувався на півночі Лівобережної України саме у цій час.

Люди з балто–слов’янських племен, які мешкали тут в той період, будували свої поселення по берегах річки, котру пізніше назвали Кобижча. Залишки її – р. Бурчак. Вона була повноводною й судноплавною, бо в ті часи клімат був значно вологішим ніж зараз і люди не втручалися в природу, а тільки брали те, що вона сама давала.

Рідкі родові поселення, зазвичай, складалися з 3-5 господарств. У кожний родини була жила будівля у вигляді землянки на 10-12 чол. площею 50-60 м2, заголублена на 1-1,5 м., чи півземлянка. Стіни робили з переплетених гілок, присипаних зовні землею, стелю - з очерету чи соломи, долівка – земляна. Вогнище – відкрите чи купольне, дим - «по-чорному», віконце – одне, невелике. Поруч будували наземну господарську споруду для худоби та зерна. Іноді вона була на палях. <IMG hspace=10 alt="Житло й господарська будівля епохи бронзи" vspace=10 align=right src="

Основним видом господарства було скотарство: крупна рогата худоба, кози, вівці, свині. Коні використовувались рідко.

Орне землеробство, в зв’язку з великою трудомісткістю, наприклад, вирубки лісу під поле кам’яними сокирами, а також невеликими площами родючої землі, не могло бути основним джерелом харчування. Сіяли ячмінь, якій давав гарний вражай на площах спалених, зрубаних лісів, просо, пшеницю, льон. Мали десь 7 пудів зерна на людину в рік.

Значну вагу в той час мало полювання (лось, зубр, олень, ведмідь, кабан, борсук та ін.). Воно давало до половини м’яса, з того, що споживало населення. Люди носили домотканий одяг та одяг із шкір.

Знаряддя праці в той період застосовувались кам’яні – сокири, зернотерки, растіральники, а також кременеві – скири, серпи, ножі, долота, скребки, наконечники дротиків й стріл. Керамічний посуд робили ще без застосування гончарного кола - виліплювали руками з глиняних валків, потім випалювали на відкритому вогнищі чи у гончарній пічи. Бронзи було дуже мало - її привозили з Кавказу.

Треба згадати ще той факт, що на цих землях Україна в 6-8 сторіччі мешкали слов’янські племена полян. І саме вони, між шістьма іншими слов’янськими племенами, стали ядром формування українського етносу та Київської Русі.

Історик Карамзин М.М, посилаючись на Нестора - літописця, писав: «Багато слов’ян, одноплемінні з ляхами, … оселились на Дніпрі … и називались полянами від чистих полів своїх. Ім’я це зникло у древній Русі, але зробилось загальним ім’ям ляхів, засновників держави Польської…. Поляни були більш освідченні ніж інші племена, лагідні та тихі звичаєм; брак завжди вважався святим обов’язком між ними и доброчесність панувала у родинах…. Господар панував у домі; …всякий будував хатину особливу, у деякому віддаленні від інших, щоб жити у спокої та безпеці. Кожна родина була маленькою, незалежною державою…. У випадках важливих одноплемінники сходилися разом, радилися про благо народу, поважаючи вирок старців, разом починали військові походи, вибирали Вождів, хоча полюбляючи свавілля й не сприймаючи примушування, вельми обмежували їх владу».

У 6-ом сторіччі, за словами Нестора-літописця «слов’яни харчувались просом, грачихою и молоком(?) ; а пізніше виучились готувати різні смачні страви, не жалкуючи нічого для веселого частування друзів.… Мед був їх улюбленим напоєм; напевно, що вони спочатку робили його з меду лісних, диких бджіл, а потім й самі розводили їх». Поляни були з в основному землеробами й скотарями.

У «Чернігівських єпархіальних відомостях» за 1872 р. сказано: «коб - древнє славянське слово, означає чаклунство, кобник - чаклун, кобище - сильне чаклунство». Мабуть назва села пішла від назви річки Кобижча і свідчить про сиву давнину села. Воно означено на самих перших мапах України за 1639 р. (разробник Г.Біплан). За відомостями, почерпнутими з довідника «Чернігівщина», село виникло в дотатарський період Київської Русі, тобто більше ніж вісім століть тому.

До речі, розповіді, начебто назва села пішла від висловлювання зголоднілої мандрівниці Катерини II: «Каби щи», не мають сенсу. Імператриця народилась (1729 р.) на багато століть пізніше, ніж створилось село. Можна також припустити, що поселення людей у цій місцевості існувало десь чотири тисячі років тому.

За старими документами в 1239 р. Кобижча була знищено ордами Батия. Дуже постраждало від нападу поляків у 1638 -40-х роках. У 1646 р. належало єдиному православному сенатору Сейму Польщі каштеляну (воєводі) Чернігова та Києва Адаму Киселю (1600-1653 рр.). Усе своє свідоме життя він намагався поєднати в братському союзі народи України та Польщі, разом з П. Могилою проголошував спільність католицької та православної віри під орудою Київської метрополії. На згадку про цей період частина села називається в народі Каштелянівкою. На місці, де зараз клуб, був його «замок». Там ще проглядаються оборонні обвалування (див. «Демографічний стан в середині XVII-го сторіччя»).